EN 
«Тебе ж, Україно моя,
Я буду вік кохати:
Бо ти хоч мачуха мені,
А все ж ти мені – мати»
(з вірша «Нерідний син»)
Народився майбутній поет у Гуляйполі (слобода, пізніше – містечко в Катеринославській губернії) 12 червня 1863 р. Подружжя Кернерів (Борис і Белла) було асимільованою заможною єврейською родиною. Фундамент сімейного добробуту створив дід Гірша Кернера, який, маючи традиційне право на монопольне виробництво й продаж горілки, збудував винокурню. Батько, купець першої гільдії, успішно торгував зерном, продукцією вівчарства; мав паровий млин та чималий наділ землі, який здавав в оренду німецьким колоністам. У часи індустріалізації краю Борис Кернер у Гуляйполі відкрив завод із виробництва сільськогосподарських машин, що випускав молотарки, сівалки, жатки, соломорізки тощо. Отже, родина Кернерів стала найзаможнішою та найвпливовішою в Гуляйполі.
Нічого не відомо про здобуття Гіршем традиційної освіти – певне єврейське виховання він мабуть таки отримав. Адже в Гуляйполі існувала синагога, навколо якої гуртувалась громада; батько, Борис Кернер, обирався її казначеєм. Та і їдиш, судячи з майбутніх перекладів, Гірш знав добре. Утім, в дусі часу, родина насамперед турбувалася про його світську освіту. Хлопець закінчив Сімферопольську гімназію, а далі – вступив на агрономічне відділення Мюнхенської політехнічної школи. Такий вибір був спричинений і тими обмеженнями, що існували для єврейського юнацтва в Російській імперії (так звана відсоткова норма прийому до університетів), і реальними практичними знаннями, які необхідно було застосувати у власному чималенькому господарстві на батьківщині.
Здобувши вищу освіту, юнак подорожує Австрією й Італією, потім повертається в Гуляйполе. Там він розвиває сімейний бізнес, а також реалізує власні творчі амбіції. Згодом Гірш бере цілком традиційний шлюб з уродженкою м. Бердянська Ревеккою Гордсковою. В сім’ї народжуються троє синів: двійнята Яків і Віктор (1897 р. н.) та Еміль (1899 р. н.). Дружина займається благодійністю: підтримує єврейську школу для дівчат; пізніше, вже під час Першої світової війни, допомагає єврейським сім’ям, у яких загинули чоловіки, та єврейському лазарету.
Гірш грає в місцевому театрі (ставилися п’єси І. Котляревського, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького), а також робить спроби на літературній ниві. Г. Кернер писав оповідання, п’єси, вірші, перекладав з німецької твори Г. Гейне, з російської – О. Пушкіна, С. Надсона, з їдишу – С. Фруга, Шолом-Алейхема. Свої твори Г. Кернеренко видає як окремими збірками, так і в альманахах, з-поміж них – в «Літературно-науковому віснику», що його видавав І. Франко, який високо цінував вірші гуляйпільця.
Дивувало сучасників одне: мовою творчості високоосвіченого єврейського багатія стала українська, і нею одною він послуговувався протягом усього життя як єдиним засобом літературної творчості. Українізованим ім’ям він і підписував власні твори – Грицько Кернеренко. Що спонукало людину іншого етнічного походження присвятити себе творчості мовою, що не визнавалася офіційно, була в імперії гнаною, смішною селянською говіркою? Єврейські (та й нерідко українські) інтелектуали того часу щосили намагалися інтегруватися в російськомовне імперське середовище. «Антиімперський вибір» Кернеренка найбільш глибоко інтерпретував американський професор Й. Петровський-Штерн, присвятивши нестандартному гуляйпільцю розділ монографії. У вересні 2018 р. у відеозалі Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» вчений презентував щойно видану працю дніпровській публіці (до речі, з нею можна ознайомитися у бібліотеці Музею). Зі сторінок наукового твору постає людина, що випередила час і зробила творчу ставку на мову, що тоді аж ніяк не виглядала перспективною.
Українофільство Грицька Кернеренка не стало даниною молодості; воно пережило важкі часи погромів, революційних переслідувань… «Нерідний син» не перестав любити-шанувати «мачуху», попри все – визнавав матір’ю. Після революції заможна родина Кернерів втратила все майно. Григорій разом із Ревеккою й трьома синами виїхали з рідного Гуляйполя. Через Крим родина подалася в Стамбул; згодом Кернери перебралися у Францію й оселилися в Парижі. Там вони винаймали житло у багатоквартирному будинку. Колишній гуляйпільський багатій жив на залишки капіталів; у паризьких поліцейських архівах він значився як «людина без професії». Синам уже довелося працювати у наймі: Віктору – чиновником; Якову та Емілю – таксистами. Втім, соціальне падіння родини не стало найбільшим випробуванням – справжня трагедія настала під час Другої світової війни.
Всі троє молодих Кернерів були відправлені в Дрансі – транзитний концентраційний табір для ізоляції французьких євреїв. Звідти їхній шлях пролягав у нацистські табори смерті… На щастя, батько не дожив до часу, коли всі його сини, врятовані ним від революційної повені, в еміграції стали жертвами Голокосту…
